Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Юрисдикція Європейського суду з прав людини поширюється на Україну. Правовою підставою для цього став Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року за № 3477-IV (далі – Закон).
Вказаний закон регулює відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України. Положення Закону значною мірою стосуються саме остаточних рішень Європейського суду у справах проти України, якими визнано порушення Конвенції.
Згідно статті 17 Закону в Україні суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Враховуючи те, що переважна більшість скарг надходить до Європейського суду з прав людини з посиланням на порушення статті 6 Конвенції: право на справедливий суд, необхідно розкрити зміст вказаної статті з урахуванням позицій Європейського суду з прав людини.
Так, стаття 6 Конвенції гарантує кожній людині при визначенні її цивільних прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення право на справедливий і відкритий судовий розгляд незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Це положення закріплює «право на суд»: наявність створеного на підставі закону «суду», що відповідає критеріям незалежності і безсторонності, суд повинен мати достатньо широкі повноваження для того, щоб приймати рішення щодо всіх аспектів спору чи звинувачення, особа повинна мати право доступу до суду.
Поняття «незалежний суд» охоплює два основні аспекти: незалежність від виконавчої влади і від сторін.
Щодо безсторонності суду висувається дві вимоги: бути суб’єктивно вільним від упередження чи зацікавленості у результаті розгляду справи, по-друге, бути об’єктивно безстороннім - тобто суд повинен гарантувати виключення будь-якого обґрунтованого сумніву стосовно його безсторонності.
Право кожного на «справедливий» розгляд його справи дуже важлива складова статті 6 Конвенції. Судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення рівного процесуального становища сторін, що беруть участь у спорі, що включає: фактична змагальність сторін у процесі; незалежність і законність призначення експертів та експертиз; законність методів одержання доказів; вмотивованість рішень; порядок і фактичну можливість оскарження судових рішень сторонами, а також неможливість втручання в порядок оскарження судових рішень осіб, які не беруть участі у спорі і прав яких не зачепили судові акти; фактичну можливість участі сторін у розгляді справи на всіх її стадіях.
Вимога розгляд справи протягом «розумного строку» стосується двох основних питань: який строк необхідно брати до уваги і чи можна вважати його розумним?
Під строком розгляду справи мається на увазі весь час розгляду претензії особи, що захищає свої права як в адміністративних, так і в судових органах держави – члена Ради Європи, а також строк фактичного виконання рішення.
Розумність строку в судовому розгляді визначається залежно від конкретних обставин справи, складності спору, поведінки сторін у процесі, добросовісності судових органів, що розглядають спір, а також видають виконавчі документи.
При цьому Європейський суд, як правило, виключає з цього строку періоди, коли зволікання розгляду ініціювалося приватною особою (вивчаються клопотання, внесені приватною особою, підстави зміни її адвоката, причини невмотивованої відсутності сторін у судовому процесі).
Невиправдані дії державних органів (щодо зволікання розгляду скарг), а також судів (відмова у прийнятті позовних заяв, необ’єктивний розгляд справ, невиправдане об’єднання справ, зміна суддів, зупинення чи призупинення розгляду розцінюються як факти, що свідчать про порушення принципу розумності строку розгляду.
Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції були констатовані у таких рішеннях ЄСПЛ: «Паскал проти України» (рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), «Буров проти України» (рішення ЄСПЛ від 17 березня 2011 року), «Коробов проти України» (рішення ЄСПЛ від 21 липня 2012 року), «Іззетов проти України» (рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), «Тодоров проти України» (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року), «Балицький проти України» (рішення ЄСПЛ від 03 листопада 2011 року), «Плєшков проти України» (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), «Третьяков проти України» (рішення ЄСПЛ від 29 вересня 2011 року), «Борисенко проти України» (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року), «Караванський проти України» (рішення ЄСПЛ від 14 квітня 2011 року), «Дорошенко проти України» (рішення ЄСПЛ від 26 травня 2011 року), «Кирилюк проти України» (рішення ЄСПЛ від 06 жовтня 2011 року).
Наприклад, порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Паскал проти України» встановлено у зв’язку з незабезпеченням національними судами розгляду справи заявника в розумний строк з огляду на неодноразові довготривалі затримки при призначенні судових засідань, організації технічного запису засідань та оголошення вироку.
Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Буров проти України» встановлено у зв’язку з тим, що тривалість провадження у справі заявника, яка становила 10 років і майже 3 місяці, була такою, що порушує вимогу здійснення провадження протягом «розумного строку».
Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі «Третьяков проти України» встановлено у зв’язку з тим, що тривалість кримінального провадження стосовно заявника, яка становила приблизно 5 років і 9 місяців, була визнана такою, що порушує вимогу здійснення провадження протягом «розумного строку», і мала місце з вини державних органів, оскільки основними причинами затримок були повернення справи на додаткове розслідування або новий розгляд, численні перенесення розгляду справи у зв’язку з неявкою учасників процесу та тривалі періоди бездіяльності суду першої інстанції (Дзержинський районний суд м. Харкова).
Підсумовуючи вищенаведене, рішення суду повинне бути не просто формально законним і обгрунтованим, а й справедливим за своєю суттю. Потрібно, щоб усі суди працювали як єдиний механізм на досягнення головного результату — ухвалення законного та справедливого рішення у справі, а тому дотримання судами при розгляді справ статті 6 Конвенції відіграє не останню роль у досягненні вищезазначеної мети.
_03_03.png)
